У шкільному підручнику Володимир Винниченко часто вміщається в кілька абзаців: Єлисаветград, революція, «Сонячна машина», еміграція. На вулиці його імені в Кропивницькому ви проходите повз табличку й рідко зупиняєтесь: здається, усе вже відомо. Тим часом саме цей портрет найменше схожий на живу людину, яка одночасно писала п’єси для Берліна, малювала прованські краєвиди й очолювала перший уряд УНР.
Володимир Винниченко цікаві факти про нього найчастіше ховаються не в списку творів, а в деталях побуту, листів і суперечок. Він народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді, нинішньому Кропивницькому, у селянській родині Кирила Винниченка та Євдокії Павленко. Помер 6 березня 1951 року в Мужені на півдні Франції. Між цими датами вмістилися арешти, втечі, влада, заборона книг у радянській Україні й майже сто живописних робіт.
Літературознавець Ростислав Семків ділив це життя на чотири приблизно рівні відрізки: дорослішання, революція, роки мандрів і осіле життя в Мужені. Нижче — добірка фактів, які якраз пояснюють, чому шкільний портрет такий вузький.
Письменник, драматург і художник
У гімназії однокласники дражнили його «свинопасом» за те, що говорив українською, коли імперська школа цього не заохочувала. Він не змінив мови. Пізніше став одним із перших українських авторів, хто міг жити з гонорарів, а не з служби. Іван Франко після збірки «Краса і сила» (1906) записав здивування, яке досі цитують: «І відкіля ти взявся у нас такий?»
Драм він написав понад два десятки. «Брехня», «Гріх», «Чорна пантера і білий ведмідь» ішли не лише в театрах Садовського, Курбаса й Юри. Їх перекладали німецькою, ставили в Берліні й Празі. За оцінкою дослідників еміграційної сцени, «Брехня» довго трималася в репертуарі берлінського Volksbühne — десятки показів поспіль. Це вже не «місцевий автор», а частина європейської «нової драми» поруч із Ібсеном і Гауптманом.
Паралельно він малював. В еміграції, особливо після переїзду до Франції в середині 1920-х, живопис став не хобі на вихідні, а щоденною роботою: пейзажі Рив’єри, натюрморти, автопортрет 1929 року. Колекція налічує близько ста робіт; понад двадцять полотен зберігаються в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. У 2000–2002 роках частину спадщини передала в Україну Українська вільна академія наук у США. Картини менше відомі за драми не тому, що слабші, а тому, що довгі роки лежали в еміграційних архівах, поки прізвище було викреслене зі шкільних програм.
У Берліні він підтримував молодого Миколу Глущенка: радив дивитися Дюрера й Гольбейна, допомагав із першою виставкою 1924 року. Так літератор опинявся всередині малярського цеху, а не лише поруч із ним.
Листування й ідейна боротьба в еміграції
Більшу частину дорослого життя він провів поза Україною: Австрія, Франція, Швейцарія, Німеччина, знову Франція. Ідеї не їхали з валізою — їх носили листи. Багаторічне листування з Євгеном Чикаленком показує і грошову підтримку на старті, і жорстку критику ранніх текстів. Останній лист Чикаленка, ймовірно, також був адресований саме йому.
У Відні після поразки Української революції він за короткий час написав тритомник «Відродження нації» — історію 1917–1919 років від людини, яка сама підписувала універсали. Це не мемуари «для полиці», а спроба пояснити, де саме зламалася державна машина. Далі були Прага, журнал «Нова Україна» разом із Микитою Шаповалом, плани кінотовариства «Українфільм».
Після Другої світової війни листи пішли вже до молодшої еміграції. У 1948–1950 роках йому писали Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Олександер Смотрич: надсилали поеми й повісті, просили відгук, розповідали про 1930-ті, яких він із Мужена не бачив. Осьмачка переслав «Поета» і «Старшого боярина». Смотрич згодом називав Винниченка літературним учителем. Так кореспонденція заміняла кафедру, якої в нього вже не було.
Окремий архів — «Щоденник» за 1911–1951 роки, десятки записних книжок. Без них біографія розпадається на легенди. З ними видно втому, розрахунки, відмову від політики й повернення до неї в текстах.
Наставник молодого покоління
Формальної школи він не тримав. Вплив ішов через сцену, скандальні романи й ті самі листи. Неореалістичну лінію його прози в 1920-х підхоплювали Валер’ян Підмогильний і Григорій Косинка: місто, моральний експеримент, людина без сільської ідилії. Це не учнівство в класичному сенсі, а спільна відмова писати так, «як прийнято в народі».
У театрі слід конкретніший. П’єси ставив «Молодий театр» Леся Курбаса, трупа Миколи Садовського, театр імені Івана Франка за Гната Юри. З драматургом про постановки говорили Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко. Український театр через нього вийшов із побутової етнографії в міську психологічну драму.
Як буває на практиці: провінційна трупа бере «Гріх» або «Брехню», бо текст уже має європейську репутацію й гострі ролі для акторок. Режисер стикається не з «красивим діалогом», а з моральною пасткою: герої виправдовують зраду або мовчанку теорією. Глядач після вистави сперечається в гардеробі не про декорації, а про те, чи можна так жити. Саме ця сварка, а не афіша, і була його школою для наступних драматургів.
Експерименти у формі та стилі
Він ламав канон не гаслом, а жанром. Роман «Чесність із собою» (1910–1911) викликав скандал ідеєю «нової моралі»: людина має виводити на світло кожне приховане почуття й не лукавити зі собою. Частина сучасників побачила в цьому розпусту, частина — хірургію совісті. Текст навіть дописували російською, бо українська публікація буксувала.
«Сонячна машина», писана в 1922–1924 роках і вперше видана в Харкові 1927-го, стала першим великим українським утопічним і науково-фантастичним романом. Присвята — «моїй сонячній Україні». У центрі не лише винахід, що змінює працю й власність, а питання, чи нова техніка лікує стару брехню.
Драма «Чорна пантера і білий ведмідь» (1911) винесла на сцену конфлікт митця й родини: художник не хоче покинути картину заради смертельно хворої дитини. 14 жовтня 1921 року в Берліні вийшов німий фільм «Die schwarze Pantherin» режисера Йоганнеса Гютера. Сценарій писав Ганс Яновіц, співавтор «Кабінету доктора Калігарі». Так українська п’єса увійшла в німецький експресіоністський кінообіг.
Імпресіонізм у новелах на кшталт «Момент» працює як спалах зору: кілька деталей, і вже видно ціле життя. Побутова аналогія проста — це як фотографія замість сімейної хроніки. Аналогія слабшає там, де Винниченко не фіксує мить, а ставить експеримент над героєм і змушує його жити з наслідками тижнями сюжетного часу.
Від революцій до філософії
У 1917 році він став заступником голови Центральної Ради й головою Генерального секретаріату — фактично першим головою українського уряду. Автор і співавтор ключових актів УНР, зокрема універсалів. У грудні 1918-го очолив Директорію, у лютому 1919-го вийшов з її складу, не згодний з курсом на Антанту. Політика увійшла в прозу раніше, ніж він сів у крісло міністра: революціонер у нього майже завжди перевіряє теорію на власній шкурі.
Після спроби порозумітися з більшовиками в 1920-му розчарування стало остаточним. 1933 року він написав відкритого листа до московського керівництва, де говорив про голод і відновлення «тюрми народів». В УСРР його викреслили зі шкіл і бібліотек аж до другої половини 1980-х.
Останні чверть століття в Мужені він був веганом і сироїдом, тримав сад, малював і писав філософський трактат «Конкордизм» — систему «згоди» сил людини проти розладу. Один із принципів прямо продовжує ранній роман: «будь чесним із собою». Під німецькою окупацією Франції відмовився співробітничати з нацистами й побував у концтаборі. Останній роман «Слово за тобою, Сталіне!» закінчив незадовго до смерті.
Йому приписують формулу: «Російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Фраза живе окремо від контексту листів і памфлетів, але напрям думки в публіцистиці саме такий. Дати й оцінки в джерелах інколи розходяться на день смерті чи місце народження — село Веселий Кут довго фігурувало помилково; метричний запис зберігається в Державному архіві Кіровоградської області як єлисаветградський.
Що це означає для вас
Якщо ви знаєте Винниченка лише зі шкільної програми, ви бачите третину людини. Драми пояснюють, звідки в українському театрі взялася міська моральна колізія. Живопис і листи пояснюють, чому еміграція не була «тихим фіналом». Політична біографія пояснює ціну ідеалізму в 1917–1919 роках — без пафосу, на конкретних посадах і відставках.
Для читача в будь-якій громаді це ще й нагадування: культурна пам’ять регіону не зводиться до однієї таблички. У Кропивницькому його ім’я носить університет, у музеях з’являються виставки полотен 1928–1937 років. Той самий автор, якого колись прибрали з бібліотек, знову стоїть у розкладі місцевих подій.
Що робити далі
Якщо ви в школі або коледжі й маєте лише підручниковий нарис — за два-три вечори прочитайте новелу «Момент» і один акт «Брехні». Це безкоштовно в більшості електронних бібліотек і займає менше часу, ніж повний роман.
Якщо ви в Кропивницькому чи їдете через місто — перевірте афішу Музею мистецтв і університетські події до річниць 28 липня й 6 березня. Вхід на такі виставки зазвичай або безплатний, або в межах звичайного музейного квитка.
Якщо вам потрібен політичний пласт — почніть не з цитатників, а з уривків «Відродження нації» і порівняйте їх із датами універсалів. На це вистачить кількох днів читання, без спецкурсу.
Якщо шукаєте живопис — дивіться каталоги Інституту літератури й перевидання альбому «Володимир Винниченко — художник». Полотен не тисячі, тож огляд реальної спадщини займає один музейний візит, а не роки.
