Путінський режим є типовою мафією: державна силова структура стала абсолютною мафіозною владою, яка замінила обов’язки держави й підпорядкувала її своїм інтересам. Пропаганда, брехня, страх і насильство нав’язані суспільству як хибні установки. Російська владна верхівка узурпувала офіційні структури, пристосувавши їх для капіталізації оточення та збереження політичного контролю над приватизованою на свою користь Російською Федерацією.
Путінська Росія є не просто тоталітарною державою з агресивною зовнішньою політикою. Її політична природа складніша: державні інститути перетворено на інструменти збереження персоналістської влади диктатора Путіна. Межа між державним інтересом, інтересом правлячої верхівки та приватними інтересами пов’язаних груп дедалі більше стирається.
«Російська політична система стала повністю персоналістською, і влада в ній концентрується навколо кремлівського фюрера. А суди, силові структури, ЗМІ та виборчі механізми повністю підпорядковані Кремлю». У такій системі головним стає не те, що держава робить для громадянина, а те, що вона робить для збереження самої системи влади.
Причини війни проти України не можна зводити лише до геополітики, НАТО, імперської свідомості чи прагнення відновити сферу впливу. Усі ці фактори мають значення, але не дають повної відповіді, чому саме за Путіна, саме тоді і саме у формі повномасштабного вторгнення Росія пішла на ризиковану війну, яка поставила під загрозу економіку, міжнародне становище і політичну систему.
Україна як політичний контраст і внутрішній виклик
«Одна з найпереконливіших відповідей полягає в тому, що зовнішня війна стала способом розв’язання внутрішньої проблеми режиму – проблеми його легітимності та довгострокового самозбереження». Зовнішній конфлікт створює образ ворога, мобілізує населення, виправдовує репресії й перемикає суспільство з модернізації на порядок денний виживання. Саме ця логіка пояснює особливу роль України для Путіна.
«Україна для Кремля становила не тільки геополітичну проблему. Вона була політичним контрастом». Після 2014 року українське суспільство рухалося шляхом конкурентної політики, зміни влади через вибори та інтеграції з європейським простором. Для російської системи сама можливість такого розвитку поруч створювала небезпечний приклад і страх перед «демократичною загрозою».
Тоталітарні режими бояться не військової загрози, а прикладу: суспільства, яке показує, що владу можна змінювати. Україну представляли не як окрему націю, а як жертву зовнішнього управління. Війну подавали як «оборону». Під час «війни з ворогом» питання корупції, судів і зміни влади замінюється питанням: «На чиєму ти боці?»
Війна перетворює лояльність на патріотизм, а критику — на підозру в нелояльності. Репресії, пропаганда і війна утворюють єдиний механізм. Формується вертикаль взаємної залежності: учасники системи підтримують її зі страху втратити статус, власність чи свободу. Путінський режим діє як мафія, а держава стала злочинним угрупованням із мафіозною логікою влади.
Війна стала кульмінацією: режим перебудував під неї державу — економіку, інформаційний простір, законодавство й політичну систему. Український спротив небезпечний, бо підриває міфологію незамінної влади. Війна, яка мала зміцнити систему, стала умовою її існування. Російсько-українську війну варто розглядати і як прояв внутрішньої кризи персоналістської системи.
